Чернівці

     Чернівці — селище міського типу, районний центр Чернівецького району Вінницької області. Розташовані на відрогах Подільського плато, на правому березі річки Мурафи та її притоці Мурашці
     Перші письмові згадки про заселення території нинішнього селища належать до 1392 року. Тоді литовський князь Вітовт подарував Василю Карачевському «пустош Княжу Луку між річками Морахвою і Мурашкою»¹. На цій «пустоші» і був заснований населений пункт. У документах зустрічається кілька варіантів його назви: Черняхівці, Черніївці, Черніїв. Пізніше закріпилася назва Чернівці. Відомо, що в 1432 році вони вже були значним населеним пунктом.
     У 1546 році Чернівці стали власністю брацлавського шляхтича Білого Скіндера і за його прізвищем називалися Скіндерполем. Наприкінці XVI ст. новий власник села вирішив перетворити Скіндерпіль на містечко². В червні 1595 року Скіндерпіль дістав право війтівства³. В наступних роках містечко швидко зростало. 1602 року в Чернівцях налічувалося 500 будинків. Зростанню сприяло надання деяких пільг населенню. 1606 року мешканцям Чернівців та кількох сусідніх поселень надано пільги на 40 років⁴. За першу третину XVII ст. Чернівці збільшилися вдвоє. В 1629 році тут було 894 дими⁵. Коли дарованим слободам настав кінець, більшість мешканців Чернівців потрапила в кріпацьку неволю. Польські пани намагалися покатоличити українське населення. 1640 року в Чернівцях споруджено великий костьол.
     Гноблення шляхтичами кріпаків, приниження їх людської гідності, викликали люту ненависть селян, яка виявлялася в повстаннях. Мешканці Чернівців під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. радо зустріли козаків полку Данила Нечая, що прибув сюди на квартирування. За співчуття і підтримку козацько-селянських військ з ними жорстоко розправилися шляхтичі. В 1651 році гетьман Калиновський, якому вдалося потіснити війська Богдана Хмельницького, спустошив багато населених пунктів на терені між Південним Бугом і Дністром. Цієї участі зазнали і Чернівці⁶. Війська Калиновського, як вказує літописець, «огнем и мечем воевали в них людей неповинных»⁷. Однак козаки знову визволили Чернівці. Коли ж сюди 1654 року вдерлося шляхетське військо, містечко було дощенту спалено й зруйновано⁸. Ті мешканці, що залишилися в живих після жорстокої розправи, поселилися за дві версти вище від руїн містечка. Нове поселення польські урядовці назвали Златополем⁹. Але ця назва не була прийнята населенням, і воно називало його по-старому — Чернівцями. Однак колишнього значення поселення так і не набуло, залишалося вбогим і занедбаним містечком. Минали роки в кріпацькій неволі, панській нарузі. Хто не витримував — покидав рідні місця, втікав до Молдавії та в інші краї. В 1703 році пани Подільського воєводства звернулися до молдавського господаря з вимогою повернути їм селян-кріпаків. Серед  збіглих згадується і чернівчанин Дебіж¹⁰.
     Життя селян-кріпаків лишалося важким і після возз’єднання Правобережжя з Росією. Власники містечка змінювалися, а гніт і сваволя залишалися. 1831 року мешканці Чернівців змушені були звернутися до суду з скаргою на поміщика, який встановив надмірну панщину, але скарга залишилася без наслідків.
     1845 року в містечку було два поміщики. Одному з них належало 4250 десятин землі із загальної кількості 7623 ³/₄ десятини. З його кріпаків понад 30 чол. були безземельними та 14 — мали тільки городи¹¹. З решти господарств було 129 піших та 256 тяглих. Однак значна частина тяглих мали лише одну худобину. Зберігся документ, в якому вказується, що робочий день розпочинався на світанку і закінчувався, коли сідало сонце, селяни повинні були виходити на панщину з робочою худобою і тими знаряддями, які потрібні. За всяку провину пан міг покарати кріпака 25 різками, а його управитель — 15 різками¹².
     Не справдила надій кріпаків на землю і волю селянська реформа, проведена 1861 року кріпосниками. За першим варіантом уставної грамоти, із загальної кількості землі села, яка причислялася до корінного наділу (сюди входила і присадибна земля), на 668 дворів припадало 2193 десятини 1697 кв. сажнів та додаткового наділу 583 десятини 2088 кв. сажнів. За орну землю й інші угіддя корінного наділу встановлювався оброк — 14 крб. 47 ¹/₂ коп. за десятину¹³. В цій уставній грамоті були також пункти, які вказували, що пан залишає за собою право «дозволу користуватися випасами, що на господарських посадах при маєтку залишаються душі чоловічої статі із господарств піших, городників і бобилів, які працюватимуть за наймом»¹⁴. До того ж, в уставній грамоті кількість тяглих господарств навмисне зменшено до 132, що позначалося на кількості землі, яка повинна була передаватися селянам. Громада поскаржилася в Ямпільський мировий суд, який змушений був констатувати, що «доведено невірне складання інвентарів, куди не були внесені парові господарства»¹⁵. Але далі констатації справа не пішла. Минали місяці, роки після запровадження в життя реформи, а становище селян не поліпшувалося. В 1866 році вони відмовилися підписати викупний акт. Змусили їх до цього тільки за допомогою військових підрозділів, які були введені в село. У викупному акті, затвердженому урядом в 1870 році, загальна кількість орної землі та інших угідь, що передавалися в користування селянам, визначена 4745 десятинами 862 кв. сажнями¹⁶. За цю землю селяни повинні були вносити щорічно 6577 крб. 23 коп. протягом 49 років¹⁷.
     Була в Чернівцях і категорія селян т. зв. чиншовиків — 357 господарств. Вони повинні були викупити понад 328 десятин польової та майже 57 десятин присадибної землі. Вартість її була визначена в сумі понад 19 223 крб. Починаючи з 1867 року, чиншовики повинні були вносити викупні платежі — щорічно по 1407 крб. 40 копійок¹⁸. Обезземелені селяни Чернівців у 60-х роках неодноразово вдавалися до захоплення панських земель. У 1881 році мешканці кількох сіл Ямпільського повіту, в т. ч. і Чернівців, знову почали захоплювати панські землі¹⁹. Тільки жорстокі репресії царських властей зупинили цей стихійний  протест.
     Кількість безземельних і малоземельних селян з кожним роком зростала. Внаслідок підтасовок і махінацій волосного начальства сільський сход у 1885 році прийняв рішення про новий поділ додаткових земельних наділів. Через це десятки господарств опинилися на межі напівжебрацького життя, а куркулі набагато збільшили свої ділянки. Представники 42 селянських господарств написали з приводу цього скаргу²⁰. Незважаючи на те, що вона обійшла всі інстанції, аж до Сенату включно, скарга залишилася без відповіді. На 1887 рік в Чернівцях (по окремих їх частинах) налічувалося безземельних і малоземельних: по Гоцулівці — 207, по Мазурівці — 254, по Хренівці — 127 господарств.
     На початку 70-х років у містечку засновано ряд підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину, зокрема винокурний завод, два водяні млини. Згодом виникли ще один млин та спиртоочисний завод²¹. Більшість з них належала колишньому власникові селища. Цей поміщик прагнув пристосуватися до нових умов. Відкривали дрібні підприємства і сільські багатії.
     Робітники чернівецьких підприємств за 12-годинний робочий день одержували 9—10 крб. на місяць. Ще більш жорстокої експлуатації зазнавали наймити, їх праця оплачувалася набагато дешевше.
     Якщо в 1872 році в Чернівцях налічувалося 780 дворів з 4227 мешканцями²², то у 1889 році — 1264 двори з 5529 чоловіками²³. Хоч містечко й зросло, в ньому була тільки одна початкова школа, відкрита 1867 року. 
     В роки столипінської реакції зросло класове розшарування села, набагато погіршало становище наймитів та бідняцьких мас. Ті, що наймалися на різні роботи, фактично перетворилися на сільськогосподарський пролетаріат. В галузі культури і освіти зрушення були мізерними. Якщо на початку XX ст. кількість населення зросла до 10 316 чоловік, то на цей час у селі відкрили ще одну церковнопарафіяльну школу. Обидві школи розміщувались у звичайних селянських хатах. В 1908/1909 навчальному році в них навчалися 91 хлопчик і 40 дівчаток, а дітей шкільного віку було 1032²⁴. Лише 1912 року відкрито земську школу. До чернівецької лікарської дільниці належала територія, де мешкало 70 210 чол. Тут працювали один лікар та два фельдшери. Не випадково в Чернівцях, як і в сусідніх селах, поширювалися інфекційні захворювання — тиф і віспа, дифтерія і скарлатина²⁵. Зате в містечку були костьол і дві православні церкви та 5 молитовних єврейських домів. 

1    Н. И. Петров. Подолия, стор. 65.
2    ZrodJa dziejowe, t. 22, стор. 609, 630, 722; Л. Бялковський. Поріччя Мурафи в XV—XVI століттях. Кам’янець-Подільський, 1920, стор. 16.
3    Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 1. К., 1893, стор. 328.
4    Л. Бялковський. Поріччя Мурафи в XV—XVI століттях, стор. 11.
5    А. И. Баранович. Украина накануне освободительной войны средины XVII ст., стор. 136.
6    Визвольна війна 1648—1654 рр. і возз’єднання України з Росією, стор. 179—180.
7    Летопись Григория Грабянки, стор. 98.
8    Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 5. СПб., 1885, стор. 646—647.
9    В. К. Гульдман. Памятники старины в Подолии. Каменец-Подольский, 1901, стор. 314—315.
10  Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 2, стор. 561.
11  Хмельницький облдержархів, ф. 341, оп. 1, спр. 1330, арк.     9.
12  Там же, спр. 1337, арк. 3.
13  Там же, ф. 112, оп. 1, спр. 2992, арк. 64—65.
14  Там же, арк. 68—69.
15  Там же, спр. 3136, арк. 223.
16  Там же, ф. 112, оп. 1, спр. 2992, арк. 64; спр. 3136, арк. 320.
17  Там же, спр. 3136, арк. 320.
18  Там же, оп. 2, спр. 5018, арк. 85—97.
19  Історія селянства УРСР, т. 1, стор. 414.
20  Хмельницький облдержархів, ф. 112, оп. 1, спр. 3250, арк.  26—27.
21  А. Крылов. Населенные места Подольской губернии, стор. 434.
22  Календарь Юго-Западного края на 1873 г. К., 1872, стор. 421.
23  В. К. Гульдман. Подольская губерния. Опыт географическо-статистического описания, стор. 376.
24  Начальное народное образование в Подольской губернии (1908/1909 учебный год). Каменец-Подольский, 1910, стор. 256—257.
25  Отчет Подольской губернской управы по делам земского хозяйства по врачебной части за 1909 год. Каменец-Подольский, 1910, стор. 226—227.