Бродецьке 

     Бродецьке — селище міського типу в Україні, у Козятинському районі Вінницької області. Розташоване по обидва береги річки Гнилоп’яті та її притоки Бродянки, за 22 км від районного центру і залізничної станції Козятин, на автошляху Київ—Вінниця.
     Місцевість, де розташоване село, освоювалася вже в далекі часи, про що свідчать залишки поселень трипільської та черняхівської культур, що знаходяться поблизу Бродецького.
     Перша письмова згадка про село належить до 1712 року — при переліку населених пунктів, що виникли на давніх попелищах навколо Махнівки, трапляються назви «Бродек, Бродек Малий, Ясенівка»¹. Нині це окремі частини села. За переказами, назву село дістало завдяки численним бродам на Гнилоп’яті та її притоці.
     Бродецьке в період феодалізму було поміщицьким володінням. До 1793 року воно входило до складу Польщі. Після возз’єднання Правобережної України з Росією Бродецьке спочатку ввійшло до Брацлавського намісництва (Махнівський округ), а з 1797 року — до Київської губернії (Махнівський повіт, з 1846 року—Бердичівський).
     В 1794 році у Бродецькому проживало 665 чоловік², а в 1845 році в ньому нараховувалося 113 господарств і 758 кріпаків. За інвентарним описом цього року, бродецький кріпак відробляв на користь пана 156 днів на рік. Крім того, кожна сім’я здавала на поміщицький двір по 2—4 мітки пряжі, а ткачі — по 1 штуці полотна. Існували й інші повинності, виконання яких навіть не входило в рахунок панщини (ремонт греблі, містків, сторожування на панському подвір’ї тощо). До роботи в поміщицькому господарстві залучались діти від 12 років. «Якщо працівник занедужає,— зазначалося в інвентарі, — то повинен замінити себе іншими членами сім’ї або відробити пізніше»³. За кожний непослух панській волі, навіть за підозру в будь-якій провині кріпак зазнавав жорстоких катувань. У 1848 році за наказом орендаря було забито різками до смерті селянина Григорія Сліпуна. Приводом послужила лише підозра в крадіжці, яка потім і не підтвердилася⁴.
     Тяжкий гніт і панська сваволя були причиною невдоволення селян. В матеріалах Бердичівського повітового суду за 1848 рік є справа на Діонісія Менчиця — племінника місцевого священика. Його звинувачували в тому, що він допоміг селянам з Бродецького і Брицького написати скаргу на ім’я генерал-губернатора, в якій йшлося про збільшення панщини поміщиком і насильне примушування їх поліцейським справником виконувати її. В ході розслідування цієї справи бердичівський справник визнав, що факти непослуху селян і застосування поліцейських заходів до них дійсно мали місце⁵. В листопаді того ж року було спалено панську клуню, де зберігалося 120 кіп пшениці, 141 корець жита, ячменю, вівса тощо. В підпалі звинувачувався молодий селянин А. Г. Любарець, якого згодом заарештували і судили⁶.
     Виснажлива праця, постійні злидні, відсутність медичного обслуговування викликали серед селян масові захворювання туберкульозом, холерою, кором, віспою, призводячи до високої смертності, особливо серед дітей. Матеріали місцевої церкви свідчать, що в 40—50-х роках XIX ст. смертність серед селян становила 6—9 проц. від кількості населення⁷. Постійним супутником закріпачених селян була також масова неписьменність. Тільки в 50-х роках XIX ст. у Бродецькому відкрито парафіяльну школу⁸.
     З утворенням в 1861 році волостей Бродецьке підпорядковувалося Махнівській волості Бердичівського повіту.
     Реформа 1861 року не принесла мешканцям Бродецького бажаного поліпшення становища, хоч селяни дістали ряд юридичних свобод, вони обплутувалися новими формами експлуатації. Згідно з уставною грамотою 1863 року, для 363 ревізьких душ Бродецького відводилося всього 767 десятин землі із 2787, що належали маєтку. Обурені селяни вимагали перегляду уставної грамоти і дозволу на викуп 1207 десятин, тобто тієї землі, якою вони користувалися на підставі інвентаря 1847 року. Хоч бердичівський мировий з’їзд захищав інтереси поміщика, однак змушений був збільшити розмір землі, що підлягала викупу, до 919 десятин. Поміщик протягом багатьох років під різними приводами ухилявся від проведення землеустрою. Тільки в 1879 році було остаточно встановлено межі панських і селянських земель. Вартість викупної землі становила 29 306 крб. Фактично ж хлібороби Бродецького мали заплатити за неї майже втроє більше — 86 162 карбованці.
     І за нових умов, які наступили після аграрної реформи, поміщик був у більш вигідному становищі, ніж селяни. В уставній грамоті вказувалося: «Всі доходні статті, а саме: корчмарська оренда, млин, рибна ловля, полювання, збирання всіх місцевих овочів і таке інше, що для користі маєтку може знадобитись і наперед відкритись, поміщик залишає за собою, не даючи в тім ніякого права на участь селянам»⁹. Водопої на річці Гнилоп’яті і ставках залишались у загальному (селянському і поміщицькому) користуванні, але догляд за греблями покладався на селян.
     Кабальні умови панської «волі» й малоземелля вели до дальшого зубожіння основної маси селян, прискорювали процес їх класового розшарування. 1863 року в Бродецькому із 93 дворів 69 були безкінними. Селянські наділи систематично дробилися — з часів реформи громадська земельна площа залишалася незмінною.
     Селяни дедалі більше включалися в товарно-грошові відносини. Заможніші, ті що мали тягло, почали вирощувати цукрові буряки. Вони засівали не лише свої наділи, а й орендовані в поміщиків і бідняків землі. В той же час бідняки змушені були найматися до них на роботу або йти на завод. У пошуках заробітку десятки бідняків покидали рідні оселі.
     Бурхливий розвиток промислового капіталізму в Росії останньої чверті XIX ст. помітно позначився і на Бродецькому. Цьому значною мірою сприяло проведення неподалік села залізничних ліній Київ—Одеса, Козятин—Бердичів і Бердичів—Янів, а також зручне розташування села на берегах річки, наявність дешевих робочих рук. 1885 року поміщик збудував у Бродецькому великий вальцьовий млин, а у 1898 році заводчик Маташевський звів на східній околиці села цукровий завод. Добова переробка сировини на ньому за сезон 1900—1901 рр. становила 2656 десятипудових берковців¹⁰. Одночасно з пуском підприємства відкрили лікарню на 4 ліжка, яку обслуговував один фельдшер, та аптеку. Навколо заводу почало виростати робітниче селище. Зростала й кількість робітників. Якщо 1899 року в Бродецькому на млині працювали 28 і на цукровому заводі 108 найманих робітників¹¹, то вже 1904 року їх стало 438¹². Робочий день тривав 12 годин¹³. За тяжку виснажливу працю робітники одержували низьку платню. 

1    Slownik geograficzny, t. 5. 1884, стор. 878.
2    ЦДІА УРСР у Києві, ф. 484, оп. 6, спр. 149, арк. 62.
3    Київський облдержархів, ф. 1, оп. 1, спр. 15, арк. 181, 183.
4    Житомирський облдержархів, ф. 601, оп. 1, спр. 827, арк. 1.
5    Там же, спр. 871, арк. 1.
6    Там же, спр. 745, арк. 2.
7    Вінницький облдержархів, ф. 644, оп. 1, спр. 2.
8    Народные школы в Юго-Западном крае, очерк их учреждения, устройства и современного состояния. К., 1863, стор. 9.
9    Київський облдержархів, ф. 1, оп. 1, спр. 15, арк. 181; ф. 4, оп. 99, спр. 111, арк. 1, 4, 11, 12, 13, 41, 42, 44.
10  Ежегодник сахарной промышленности Российской империи за 1900—1901 гг., вып. 2. К., 1902, стор. 355.
11  Список населенных мест Киевской губернии. К., 1900, стор. 361.
12  Указатель действующих в империи акционерных предприятий и торговых домов, т. 1. СПб., 1905, стор. 814.
13  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 574, оп. 1, сnp. 688, арк. 11.