Бар

     Бар — місто в Україні, адміністративний центр Барського району Вінницької області, місто районного значення (з 1938 року), розташоване на річці Рові (басейн Південного Бугу), за 7 км від залізничної станції Бар, за 65 км від Вінниці.
     Перша письмова згадка про Бар (під назвою Ров) датується 1425 роком. Лежав він на правому березі річки Рову, там, де тепер Барські Чемериси¹. На території міста розкопано курган доби бронзи, в урочищі Рові знайдено залишки давньоруського поселення X—XI століть².
     В 30-х роках XV ст. Західне Поділля до річки Мурафи, у т. ч. Ров, загарбала шляхетська Польща. Місто увійшло до складу Подільського воєводства. Польські королі щедро роздавали українські землі шляхті й магнатам  У 1443 році Ров став власністю шляхтича Стогнєва Рея. Місто лежало на Кучманському шляху й багато років зазнавало спустошливих нападів турків і татар, які руйнували населені пункти, знищували та забирали в полон населення. 1452 року татари захопили Ров і зруйнували його. Частина населення втекла до Зінькова, на річці Ушиці, частину було знищено або забрано в рабство³.
     1537 року польська королева Бона Сфорца купила Ров у магнатів Одровонжів і перейменувала його на Бар (на честь італійського міста Барі, де народилася). Вона розпорядилася перенести місто на лівии берег річки Рову, в район, оточений з трьох боків водою. Щоб сприяти будівництву й заселенню Бара, король 1538 року надав його мешканцям привілеї на 16 років, а через два роки — магдебурзьке право⁴. Тоді ж сюди було переселено частину жителів Зінькова, а в 1542 році — з Ялтушкова. 1540 року з дозволу короля в Барі поселилися перші кілька родин вірменських і єврейських купців⁵. 1546 року Бар став центром староства, до якого входило 30 сіл.
     У 1558 році Бар знову захопили й спустошили татари. Але місто оживало. Роками поневоленого селянства зводилися стіни зруйнованого дерев’яного замку, будівлі. Праця тут була такою важкою, що багато селян втікало за межі староства⁶.
     Населення міста терпіло від «своїх» і «чужих» феодалів соціально-економічний і національно-релігійний гніт. Це яскраво проявилося і в заселенні Бара. Місто ділилося на три частини. У Польському Барі — центральній частині із замком — жила шляхта, торговці й ремісники польського походження, в Руському, що прилягав до замку,— переважно українські селяни. В Гірському, або Чемериському Барі, який знаходився на території колишнього міста Рову, жили татари. За сторожову службу їм платили понад 200 злотих на рік. За даними 1565 року, в усьому Барі налічувалося 322 будинки⁷.
     Незважаючи на існуючі пільги, староста міста обмежував права населення, головним чином Руського й Гірського районів Бара, більше того, примушував його платити за пільги. По закінченні пільгових років (1554 р.) населення було обкладено податками. Жителі Руського й Чемериського районів Бара платили податки по 15 грошей, вносили мостове, виконували військову службу, ремонтували греблю й міст. Натуральні податки сплачували медом, вівсом та різними продуктами. У Руському Барі платили також весільне й за розлучення⁸. Жителі Гірського Бара сплачували поволовщину, виконували по 3 дні польових робіт у фільварку. В цілому населення цих двох частин міста багато чим наближалося до феодально-залежних селян. Привілеями користувалися лише жителі Польського Бара. В 1556 році їм дозволили займатися винокурінням, торгувати спиртними напоями, звільнили від мита й провіантського побору. Під тиском міщан у 1566 році це право було поширене на Руський, а через 10 років — і на Чемериський Бар. Староста і військовий гарнізон утримувалися за рахунок володінь, які належали до замку. В 1552 році замок мав 7 фільварків, 14 ставків, 10 млинів, пасіку⁹.
     З розвитком ремесла й торгівлі в середині XVI ст. в Барі появляються цехи гончарів, шевців, інших ремісників¹⁰. Ремесло й торгівля концентрувалися в польській частині міста. Займатися ними мали право поляки та іноземці, українці — лише після прийняття католицтва. Релігія була основним засобом духовного поневолення, покатоличення місцевого населення.
     Трудящі не раз піднімалися на визвольну боротьбу проти соціального й національного гноблення. Населення Бара брало участь у повстанні 1594—1596 рр. В жовтні 1594 року у місто вступили запорізькі козаки. В середині листопада сюди прибув загін С. Наливайка. В Барі козацькі загони стояли до початку 1595 року. Звідси вони рушили на Волинь.
     Польський уряд, придушивши селянсько-козацьке повстання, посилив наступ на трудящих. Бар було перетворено в головний укріплений пункт, де розмістився великий військовий гарнізон. У 30-х роках XVII ст. під керівництвом інженера Боплана збудували кам’яну фортецю (замість дерев’яної), а військовий гарнізон поповнили за рахунок найманців з Німеччини. В 1637 році Бар був резиденцією коронного гетьмана С. Конєцпольського.
     На початку XVII ст. Бар став також оплотом католицизму на Поділлі. З допомогою магната Жолкевського 1616 року в Барі поселилися єзуїти. Польський король надав їм право одержувати десятину з Барського й Комаровецького маєтків, звільнив від податків. Єзуїти стали великими власниками. Їм належали частина Бара, пивоварний, свічковий, цегельний заводи, став, будинок ратуші, заїжджий будинок і шинок¹¹. 1635 року в місті відкрито єзуїтський колегіум¹², 1662 року з’явилися й францісканці.
     Наприкінці XVI і особливо на початку XVII ст. розширюються економічні й культурні зв’язки між Росією та Україною. Через Бар проходив торговий шлях на Кам’янець-Подільський, Молдавію. У 1638 році в місті зупинялися брянські торгові люди¹³. Бар на той час був людним містом. У 1648 році тут налічувалося 5200 мешканців¹⁴.
     В часи визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького Бар був одним з важливіших об’єктів, за який точилися запеклі бої між польсько-шляхетськими й українськими військами. В липні 1648 року козацький загін Максима Кривоноса підійшов до Бара. Після кількаденної підготовки повстанці, застосовуючи гуляй-городи й димову завісу, почали штурм міста¹⁵. На допомогу їм прийшло міське населення. Здобувши фортецю, загін захопив великі військові трофеї: гармати, порох, ядра тощо¹⁶. Проте 18 березня 1649 року Бар знову опинився в руках польського загону. Прибуття козаків Кальницького полку змусило шляхту відступити. Однак відповідно до Зборівського договору Бар відійшов до Польщі. В лютому—березні 1651 року польські війська, які концентрувалися в районі Бара, підійшли до Вінниці. Але поблизу міста вони зазнали поразки. Переслідуючи ворога, уманський полковник Й. Глух взяв Бар. Незабаром польська шляхта знову захопила його. В 1652 році селянсько-козацьке військо після перемоги під Батогом зайняло Бар.
     У вересні 1653 року шляхетська Польща почала стягувати великі сили в район Поділля, сподіваючись взяти реванш за поразку. В район Бара й Шаргорода прибули головні сили селянсько-козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким. Резиденцією гетьмана був деякий час Бар. Тут гетьман одержав через свого посланця Л. Капусту грамоту царя, в якій зазначалося, що він «под крепкую руку принимает Украину»¹⁷. Після возз’єднання України з Росією, польська шляхта не облишила своїх планів силою відновити своє панування на всій Україні. В листопаді — грудні 1654 року польське військо вдерлося на Брацлавщину і Поділля. В 1655 році російські й українські війська вирушили на Бар і Кам’янець-Подільський. На Поділлі спалахнуло народне повстання. Селянські загони допомогли взяти Бар та інші міста, ліквідувати владу польської шляхти. Населення сподівалося на визволення з-під гніту Польщі. Проте за Андрусівським перемир’ям Бар залишився під владою Польщі. Магнати й шляхта відновили старі порядки. У Барі почав діяти польський магістрат. Повернулися єзуїти. З 1672 по 1699 рік місто перебувало під владою турецьких завойовників.
     Населення Бара брало участь у народному повстанні під проводом С. Палія. 14 листопада 1702 року повстанці визволили місто від польсько-шляхетських військ¹⁸. Але вже на початку 1703 року польські війська захопили Бар і вчинили жорстоку розправу над учасниками повстання.
     Внаслідок багаторічних воєн місто обезлюдніло, господарство занепало. Лише в 30-х роках XVIII ст. почалося його піднесення. В 1737 році тут налічувалося 262 будинки, близько 1,5 тис. жителів. В 1774 році в Барі було вже 450 будинків, мешкало 2,5 тис. чоловік. З’явилися перші кам’яні будівлі, відновлювалися цехи, пожвавилася торгівля.
     Протягом XVIII ст. Бар залишався опорним пунктом польсько-шляхетської реакції й католицизму. В лютому 1768 року в місті відбувся з’їзд реакційної польської шляхти, на якому була створена т. зв. Барська конфедерація — воєннополітичне об’єднання шляхти та католицького духівництва. Конфедерати мали на меті зберегти необмежені права й привілеї шляхти, католицької церкви та протидіяти впливу Росії, під тиском якої в жовтні 1767 року Надзвичайний сейм прийняв закон про зрівняння в Польщі православних у правах з католиками. Конфедерати розпочали жорстоку розправу над православними. Зухвале насильство над поневоленим народом посилило гайдамацький рух, вершиною якого була Коліївщина. Царський уряд допоміг польським панам придушити повстання, одночасно розгромив конфедератів. 30 липня 1768 року російські війська вступили в Бар. Барська конфедерація, підтримувана Туреччиною і Францією морально й матеріально, продовжувала боротьбу. 1771 року російські війська вдруге розгромили загони конфедератів і взяли Бар. У 1772 році Барська конфедерація розпалася.
     З возз’єднанням Правобережної України з Росією Бар увійшов до складу Брацлавського намісництва, а з 1797 року—Могилівського повіту Подільської губернії.
     Протягом першої половини XIX ст. місто помітно зросло. Якщо в 1846 році тут було 4709 жителів, то в 1861 році — 7965. Бар був значним торгово-ремісничим містом Поділля, мав 14 промислових підприємств, у т. ч. 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних заводів, 4 водяні млини, добре розвинений візничий промисел. В місті налічувалося 463 ремісники¹⁹. Щороку тут відбувалося 22 ярмарки, на які з’їжджалися купці з Поділля, Волині та інших місць. У місті було 129 лавок, 22 заїжджі двори. Більшість населення жила коштом торгівлі, ремесла, поденної роботи або з найму і тільки частина міського населення (460 господарств) — переважно за рахунок хліборобства, орендуючи міські землі.
     Розвиток промисловості й ремесла сприяв виникненню культурно-освітніх закладів. У місті було два училища — повітове, створене 1803 року на базі повітової школи уніатів-базиліан, і духовне, відкрите 1837 року. 1860 року в місті працювало 2 лікарні²⁰.
     Після скасування кріпацтва царський уряд, задовольняючи інтереси буржуазії, здійснив 1870 року реформу міського самоврядування. Однак проведення буржуазної реформи затягувалося на догоду дворянству. В Барі міське положення запровадили тільки 1892 року. До обраних міської думи й управи ввійшли багатії міста.
     Бар перетворювався в промислове місто. Проте цей процес відбувався дуже повільно. В 1865 році був збудований спиртовий завод. З 1880 року почав працювати пароводяний млин. Дальшому піднесенню економіки міста сприяло будівництво залізниці Жмеринка—Могилів. У 1900 році збудовано цукровий завод, який став найбільшим підприємством міста. З 658 робітників міста 400 працювали на цукровому заводі. Напередодні першої світової війни в місті діяли також 4 цегельні підприємства, які мали по кілька робітників. Одночасно місто зберігало ремісничий характер. У 129 ремісничих закладах працювало 440 кравців, шевців та ін. Товари народних майстрів у великій кількості продавалися на ярмарках. Щороку в місті відбувалося 26 ярмарків²¹.
     Розвиток промисловості вплинув на соціальний склад населення. Частина жителів лишала сільське господарство й переходила працювати на заводи та фабрики. Однак ще багато міщан орендувало міські землі, і це було їх головним джерелом існування. Робітники працювали по 12—14 годин за мізерну заробітну плату. Особливо важко жилося сезонним робітникам. Селяни навколишніх сіл восени і взимку працювали й жили тут же, на заводі, у брудних і сирих бараках. Весною і влітку вони разом із своїми односельцями працювали за наймом на бурякових плантаціях, де заробітна плата в день становила 15—20 копійок.
     Обличчя міста почало помітно змінюватися тільки на початку XX ст. 1911 року в ньому було 124 кам’яні будинки, появилися тротуари, освітлення. Але в цілому Бар забудовувався безпланово, вздовж кривих і брудних вуличок стояли впритул низенькі будиночки, в яких поневірялася міська біднота. Каналізації не було, і місто душив сморід. На міський благоустрій виділялись незначні кошти. Населення обслуговували міська і заводська лікарні на 10 ліжок, 2 приватні лікарні, де працювали 3 лікарі, 3 фельдшери і 5 акушерок.
     Інтереси зростаючого капіталізму вимагали дальшого розвитку народної освіти. 1911 року в місті відкрили гімназію, працювало училище. Вчилося в цих навчальних закладах 409 чоловік — вихідці з багатих сімей. Для дітей сільської бідноти і робітників існували (з 1874 р.) двокласне міське початкове народне училище і церковнопарафіяльна школа. Їх відвідувало 614 дітей²². У місті була бібліотека (відкрита в 1900 році).
     З Баром пов’язане життя й діяльність ряду видатних діячів культури і науки. В 1872—1875 рр. тут жив і закінчив третій клас народного училища видатний український письменник М. М. Коцюбинський. У Барі народився відомий математик В. Я. Буняковський (1804—1889), який був віце-президентом Петербурзької Академії наук.

1    Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 2. К., 1894, стор. 103.
2    Археология, т. 2. К., 1948, стор. 76; Труды XI археологического съезда, т. 1. М., 1901, стор. 252.
3    Записки Історично-філологічного відділу ВУАН, кн. 17. К., 1928, стор. 116.
4    Вінницький облдержархів, ф. 472, оп. 1, спр. 294, арк. 1.
5    «Подольские епархиальные ведомости», 1875, № 8, стор. 251.
6    Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2, стор. 87.
7    Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 1. К., 1893, стор. 127—135.
8    Там же, стор. 165—166.
9    Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2, стор. 134, 502—520.
10  Кустарные промыслы Подольской губернии, стор. 424.
11  «Подольские епархиальные ведомости», 1887, № 36-37, стор. 831—832.
12  Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 1. СПб., 1863, стор. 217.
13  Воссоединение Украины с Россией, т. 1, стор. 207.
14  О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1963, стор. 77.
15  Воссоединение Украины с Россией, т. 2, стор. 75.
16  Л. К. Полухін. Максим Кривоніс—герой визвольної війни українського народу в 1648—1654 рр., 1952, стор. 15.
17  Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 497.
18  Г. Я. Сергіенко. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст., стор. 149.
19  Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9, стор. 142—147.
20  Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 1, стор. 217.
21  Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год. Каменец-Подольский, 1911, стор. 192—194.
22  ЦДІА СРСР, ф. 1286, оп. 28, спр. 775, арк. 95.